В.о. Голови ГО «Екологія»
Морозу В.В.
а/с 143 (для Воробйова С.В.), м. Київ, 01024
Шановний Володимире Васильовичу!
Ваше звернення (вх. № 04-32/18-130 від 16.02.2016 р.) про надання роз’яснення щодо практичного застосування деяких норм інформаційного законодавства України розглянуто. Ви просите роз’яснити:
– чи зобов’язаний суб’єкт господарювання надавати за запитом громадянина (громадської організації) інформацію щодо впливу власної господарської діяльності на стан довкілля та щодо наявності (відсутності) у нього дозвільної документації;
– чи може посадова особа суб’єкта господарювання, який ухиляється від надання на запит громадянина (громадської організації) інформації щодо впливу господарської діяльності цього суб’єкта на стан довкілля, наявності чи відсутності у нього передбаченої законодавством дозвільної документації, бути притягнута до адміністративної відповідальності на підставі статті 91-4 Кодексу України про адміністративні правопорушення;
– чи зобов’язаний суб’єкт господарювання відповідно до статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» надавати на запит інформацію щодо наявності чи відсутності обов’язкового страхування цивільної відповідальності за шкоду, яку може бути заподіяно аваріями екологічного чи епідеміологічного характеру.
У зв’язку з цим, з урахуванням предмета відання Комітету та відповідно до частини третьої статті 21 Закону України «Про комітети Верховної Ради України» повідомляємо наступне.
І. Про конституційно-правові засади забезпечення доступу до публічної інформації та правовий режим інформації з обмеженим доступом
Забезпеченню реалізації положень статті 34 Конституції України стосовно свободи інформації, а також відповідних положень міжнародних документів, згода на бов’язковість яких надана Верховною Радою України, служить ціла низка норм інформаційного законодавства нашої держави. Зокрема, йдеться про норми Закону України «Про інформацію», який регулює відносини щодо створення, збирання, одержання, зберігання, використання, поширення, охорони, захисту інформації.
Відповідно до статті 2 Закону України «Про інформацію» (чинна редакція від 21.05.2015 р.) до основних принципів інформаційних відносин в Україні поряд з відкритістю, доступністю інформації та свободою обміну інформацією, належить правомірність одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації.
Частиною першою статті 5 зазначеного Закону встановлено право кожного на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Водночас реалізація цього права не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб. Підстави і порядок обмеження доступу до інформації визначаються законом. Інформацією з обмеженим доступом є конфіденційна, таємна та службова інформація.
Згідно з частиною другою статті 21 Закону України «Про інформацію», до конфіденційної належить:
– інформація про фізичну особу;
– інформація, яка знаходиться у володінні фізичної або юридичної особи (крім суб’єкта владних повноважень), що обмежила доступ до неї й поширює її за своїм бажанням у визначеному такою особою порядку відповідно до передбачених нею умов.
Законною підставою для поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, що відповідає частині другій статті 32 Конституції України, є право фізичної чи юридичної особи на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав і законних інтересів (тобто, таке розголошення здійснюється в інтересах прав людини). Звертаємо Вашу увагу також на пункт 4 частини першої статті 10 Закону України «Про доступ до публічної інформації», згідно з яким кожна особа має право «на ознайомлення за рішенням суду з інформацією про інших осіб, якщо це необхідно для реалізації та захисту прав та законних інтересів».
Вирішуючи питання щодо надання дозволу особі на ознайомлення з інформацією про інших осіб, суд має виходити з того ж положення (частини другої) статті 32 Конституції України.
При цьому інформація, що є загальновідомою, та відомості, відкритість яких установлена законом або самою особою, не можуть належати до конфіденційної інформації. Конфіденційна інформація в передбачених законом випадках може збиратися, оброблятися, зберігатися встановленими законом суб’єктами за згодою відповідної особи (первісного володільця конфіденційної інформації) або без такої згоди.
Не належить до конфіденційної, зокрема, суспільно необхідна інформація, інші види інформації, зазначені в частинах першій та другій статті 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації».
Згідно з частиною першою статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не може бути віднесена до конфіденційної:
– інформація щодо використання бюджетних коштів;
– інформація, пов’язана з виконанням особами повноважень, які – згідно із законом чи договором – делеговані їм суб’єктами владних повноважень;
– інформація щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них – якщо йдеться про суб’єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку, або є природними монополіями, або наділені спеціальними чи виключними правами;
– інша інформація, яка становить суспільний інтерес (є суспільно необхідною інформацією).
Чинним законодавством не передбачено вичерпного переліку інформації, що становить суспільний інтерес. Остаточне рішення щодо правомірності віднесення інформації до суспільно необхідної приймається судом.
Відповідно до статті 9 Закону України «Про доступ до публічної інформації» до службової інформації можуть бути віднесені лише такі категорії інформації, як:
– внутрівідомча, службова кореспонденція, доповідні записки, рекомендації, якщо вони пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень і передують публічному обговоренню та/або прийняттю рішень;
– інформація, що зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності, у сфері оборони країни, яку не віднесено до державної таємниці.
Якщо публічна інформація підпадає під одну із названих категорій, вона, як ви справедливо відзначаєте у своєму зерненні, може бути віднесена до службової інформації після застосування визначеного в статті 6 Закону трискладового тесту.
Внутрівідомча, службова кореспонденція, доповідні записки, рекомендації, пов’язані з розробкою напряму діяльності установи або здійсненням контрольних, наглядових функцій органами державної влади, процесом прийняття рішень, – якщо вони були віднесені до службової інформації – стають відкритими з дня прийняття відповідного рішення, або якщо така службова інформація (як це було, зокрема, у випадку, наведеному у Вашому зверненні) була правомірно оприлюднена раніше.
Не може бути віднесена до службової інформація, що міститься у рішенні відповідного органу, у тому числі й в актах індивідуальної дії, за виключенням інформації, що зібрана в процесі оперативно-розшукової, контррозвідувальної діяльності та у сфері оборони країни.
Відповідальність за законність віднесення публічної інформації до службової і присвоєння їй грифу «Для службового користування» несе посадова особа, яка прийняла таке рішення.
ІІ. Про оскарження рішень, дій чи бездіяльності розпорядника
Рішення, дії чи бездіяльність розпорядників інформації можуть бути оскаржені до керівника розпорядника, вищого органу або суду (стаття 23 Закону «Про доступ до публічної інформації»). Запитувач має право оскаржити: відмову в задоволенні запиту на інформацію; відстрочку задоволення запиту на інформацію; ненадання відповіді на запит на інформацію; надання недостовірної або неповної інформації; несвоєчасне надання інформації, тощо. Оскарження до суду здійснюється відповідно до Кодексу адміністративного судочинства України.
Відповідальність за порушення законодавства про доступ до публічної інформації несуть особи, винні, зокрема: в ненаданні відповіді на запит чи інформації на запит; у безпідставній відмові в задоволенні запиту, наданні чи оприлюдненні недостовірної, неточної або неповної інформації; у несвоєчасному наданні інформації, необґрунтованому віднесенні її до інформації з обмеженим доступом; у нездійсненні реєстрації документів, навмисному приховуванні або знищенні інформації чи документів.
Окрім того, відповідно до частини другої статті 24 Закону України «Про доступ до публічної інформації» особи, на думку яких їхні права та законні інтереси порушені розпорядниками інформації, мають право на відшкодування матеріальної та моральної шкоди в порядку, визначеному законом. Таке відшкодування потерпілій стороні відбувається за рішенням суду (частина перша статті 31 Закону України «Про інформацію»).
Підставою для настання юридичної відповідальності, зокрема, є:
– ненадання інформації за запитом);
– безпідставна відмова у задоволенні запиту на інформацію (надання відповіді на запит, у якій посадові особи відмовляють у наданні інформації з підстав, не передбачених статтею 22 Закону);
– необґрунтоване віднесення інформації до інформації з обмеженим доступом – вчинення дій по протиправному закриттю інформації, тощо.
Також слід мати на увазі: рішення за запитом приймається з урахуванням того, що вся відкрита інформація має надаватися за запитами безумовно, зокрема шляхом виокремлення й надання відкритої частини інформації з документів, що містять інформацію з обмеженим доступом (частина сьома статті 6 Закону «Про доступ до публічної інформації»).
ІІІ. Про суб’єктів відносин у сфері доступу до публічної інформації та статус органів внутрішніх справ як розпорядників інформації
Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про доступ до публічної інформації» метою цього законодавчого акту є забезпечення прозорості та відкритості суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників, визначених цим законом, та створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації. Суб’єктами відносин у сфері такого доступу, згідно з частиною першою статті 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації», є:
1) запитувачі інформації – фізичні, юридичні особи, об'єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб'єктів владних повноважень;
2) розпорядники інформації – суб'єкти, визначені у статті 13 цього Закону;
3) структурний підрозділ або відповідальна особа з питань запитів на інформацію розпорядників інформації.
Суб’єкт інформаційних відносин може вимагати усунення будь-яких порушень його права на інформацію (частина друга статті 7 того ж Закону). Кожен запитувач як суб’єкт відносин у сфері доступу до публічної інформації має в разі необхідності самостійно звертатися до суб’єктів владних повноважень, інших розпорядників інформації, а також до суду, використовуючи для цього ті правові механізми, які передбачені законом.
Навесні 2014 року набрав чинності Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв’язку з прийняттям Закону України «Про інформацію» та Закону України «Про доступ до публічної інформації» № 1170-VII від 27 березня 2014 року. Цим актом внесені, зокрема, зміни до Закону України «Про міліцію», відповідно до яких на органи внутрішніх справ, серед іншого, покладено обов’язок надавати інформацію на запити відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації». При цьому частиною другою статті 3 зазначеного Закону також передбачено: «Не підлягають розголошенню відомості, що становлять інформацію з обмеженим доступом, крім випадків, передбачених законом.».
ІV. Про компетенцію комітетів Верховної Ради України та предмет відання Комітету
Згідно з Конституцією України (частина друга статті 19) органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Виключно законами України визначаються права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод; основні обов’язки громадянина; організація і діяльність органів виконавчої влади, організація і порядок діяльності Верховної Ради України, статус народних депутатів України, засади цивільно-правової відповідальності; діяння, які є злочинами, адміністративними або дисциплінарними правопорушеннями, та відповідальність за них, тощо (пункти 1, 6, 12, 21, 22 частини першої статті 92).
Принципи, які декларуються безпосередньо в Конституції України, мають чітко окреслену юридичну природу і знаходять конкретне застосування в безпосередній діяльності держави та її органів. Інакше кажучи, кожен з цих органів відповідно до чинного законодавства наділений певними специфічними функціями і діє в межах своєї компетенції, обумовленої виконанням цих функцій. Так, компетенція комітетів Верховної Ради України визначається Конституцією України, законами України, іншими нормативно-правовими актами, які стосуються повноважень (предмета відання) кожного комітету.
До предмета відання Комітету з питань свободи слова та інформаційної політики віднесені питання державної політики у сфері інформації та інформаційної безпеки, забезпечення свободи слова, прав громадян на інформацію, друкованих, електронних засобів масової інформації та Інтернет, висвітлення діяльності Верховної Ради України та засад здійснення рекламної діяльності. Комітет, як і будь-який інший державний орган, не може займатися виконанням функцій, які йому не притаманні, зокрема – функцій суду.
З повагою
Голова Комітету Вікторія СЮМАР
Вик. Селецький П.І.,
т. 255-95-35.